Page 214 - Дисертація ГРЕДІЛЬ_ФМІ

214
Розглядаючи процес експлуатаційної деградації конструкційних сталей з

огляду на втрату ними вихідних властивостей, розрізняють дві основні стадії

[25, 247]: деформаційного старіння та розвитку мікропошкодженості.

Деформаційному старінню (ДС) властиве деяке зміцнення сталі впродовж

експлуатації, і цей чинник можна розглядати як причину зниження опору

крихкому руйнуванню та водневій крихкості. Однак першопричиною

зростання міцності металу є блокування руху дислокацій, що призводить до
зменшення можливостей релаксації пікових напружень у локальних об’ємах за

рахунок мікродеформації.
Розвиток у сталях пошкодженості, що відповідає другій стадії

експлуатаційної деградації, вважають у різних галузях промисловості одним із

найнебезпечніших проявів експлуатаційного чинника [106, 213, 247, 269].
Особливість у тому, що мікропошкодження створюють концентрацію

напружень, а метал, який деформаційно зістарений (зміцнений) на першій

стадії деградації, є чутливіший до концентраторів напружень порівняно з

металом у вихідному стані. Тому саме з пошкодженістю пов’язують

найістотніше зниження опору крихкому руйнуванню та зростання чутливості
сталей до деструктивної дії корозивно-наводнювальних середовищ. Таким

чином, чутливість сталей до ВО значною мірою визначається їх схильністю до
розвитку мікропошкодженості, яка впливає також і на корозійну тривкість

металу [270, 271], тому в аналізі технічного стану тривало експлуатованих
сталей слід враховувати в комплексі і підвищення схильності до водневої

крихкості, і чинник зростання швидкості корозії.

Зазначена проблема стосується багатьох галузей промисловості України,

в яких конструкційні сталі відповідального обладнання експлуатуються за

сумісної дії інтенсивного механічного навантаження і агресивних корозивно-

наводнювальних середовищ. Серед них трубні сталі нафтогазового комплексу,

в якому використовують сталі як вітчизняного (17Г1С, Ст.3 тощо), так і