ФІЗИКО-МЕХАНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМ. Г.В. КАРПЕНКА НAH УКРАЇНИ
KARPENKO PHYSICO-MECHANICAL INSTITUTE OF THE NAS OF UKRAINE

 





 

 

26 квітня 1986 року о 1:23:50

сталась найбільша трагедія

не тільки України,

а й усього людства –

вибух на Чорнобильській АЕС

 

 

Чорнобильська АЕС розташована в Україні поблизу міста Прип'ять, за 18 кілометрів від міста Чорнобиль, за 16 кілометрів від білоруського кордону і за 110 кілометрів від Києва.

Причиною катастрофи прийнято вважати стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи внаслідок перегріву реактора і накопичення значної кількості пари. На момент вибуху в реакторі знаходилось близько 200 т урану. Було зруйновано обшивку, а через відсутність захисної оболонки більше 60 т радіоактивних речовин піднялись у повітря.

Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30-40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі.

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Югославію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литовську РСР, Естонську РСР, Латвійську РСР, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Нідерланди, Бельгію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Велику Британію та острів Мен. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі.

Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема.

Забруднення було дуже нерівномірним, воно залежало від напряму вітру в перші дні після аварії. Найсильніше постраждали області, в яких в цей час пройшов дощ. Велика частина стронцію і плутонію випала в межах 100 кілометрів від станції, оскільки вони містилися в основному в більших частках. Йод і цезій поширилися на ширшу територію.

З точки зору дії на населення в перші тижні після аварії найбільшу небезпеку становив радіоактивний йод, що має порівняно малий період напіврозпаду (вісім днів) і телур.

Загалом є кілька версій причин аварії, але всі вони зводяться до одного – халатності працівників.

Офіційно причиною прийнято вважати некомпетентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного експерименту. Контрольні пристрої були відключеними, а потужність реактора знизили до недопустимого рівня. Ситуація стала неконтрольованою, а будь-які спроби нормалізувати її були здійснені невчасно. Як з’ясувалося потім, цей експеримент не був погоджений у встановленому порядку та підготований неналежним чином.

25 квітня 1986 року мала відбутись запланована зупинка 4-го енергоблоку для технічного обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення досліджень, зокрема, перевірити роботу реактора у випадку втрати зовнішнього електропостачання. При цьому потужність повинна була становити не менше 700 Мвт, а через помилку оператора вона знизилась до 30 МВт  (у 20 разів менше). Однак експеримент продовжили з вимкненими системами захисту.

У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор.

Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали ізолюючих протигазів. Їх просто не попередили про особливості ситуації. В результаті радіоактивні речовини потрапляли в дихальні шляхи ліквідаторів.

З двох наявних приладів на АЕС для вимірювання радіації на 1000 рентген на годину один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто точно не знав реальних рівнів радіації в приміщеннях блоку і довкола нього. Неясним був і стан реактору.

Пріоритетним завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоб захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані. Вогонь гасили до 5 години ранку. 

Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії.

Ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання.

Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти (в зв'язку з повідомленнями зі Швеції), але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза локалізована, хоча це було не так.

“На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія”.

В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації, які були присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення необхідністю запобігти паніці серед населення. Хоча рівень радіації, наприклад в Києві, згідно з даними розсекречених документів СБУ перевищував фоновий в декілька десятків разів. В перші дні травня вітер дув в напрямку Києва. Протягом дня значення коливалися від 400 до 2500 мкР/год при середньому фоновому значенні в місті — 15 мкР/год. 

Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію міста Прип'ять. Евакуація була запланована на 26 квітня, але вона була затримана за рішенням уряду СРСР та ЦК КПРС і почалася лише 27 квітня 1986 року в 14:00. В цей день вітер дув у напрямі Прип'яті, яка знаходилася за 4 кілометри від ЧАЕС. Сосновий бір, який знаходився між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на «Рудий ліс». Сосна гине при дозі в 10 Гр(грей), 50 % летальність в людини наступає при дозі в 4 Гр(грей). Щоб зменшити обсяг багажу, жителям сказали, що евакуація тимчасова (близько трьох днів). Людмила Харитонова, працівниця ЧАЕС, згадувала, що найважче було прощатись з домашніми улюбленцями, які не розуміли, що їх залишають назавжди. Їх вивозити не дозволили через радіоактивну шерсть.

Станом на 28 квітня евакуація Прип'яті була майже повністю завершена. Було евакуйовано більше 44,5 тисяч чоловік в Іванківський та Поліський райони, близько 1000 виїхало до родичів та знайомих в інші області. В Прип'яті залишилося близько 5000 осіб, для проведення невідкладних робіт. Рівень радіації коливався від 30 до 2600 мкР/сек.

Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони. Шляхи руху колон евакуйованого населення намагалися зробити якомога безпечнішими, але вони були не завжди оптимальні. Мешканці Прип'яті під час евакуації отримали дози в 11-19 мЗв(зіверт), це близько 52±19 % від загального опромінення, яке вони отримали.

Після аварії з 30 кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тис осіб. Однак, оскільки ураження також охопило землі Росії та Білорусії, сумарна кількість людей, котрі позбулися своїх домівок сягала 220 тис осіб.

В результаті аварії з сільськогосподарського користування було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані (закопані важкою технікою) сотні дрібних населених пунктів.

Досить важливим питанням було забруднення водних джерел, особливо річок Дніпро та Прип’ять. Небезпека загрожувала також Київському водосховищу. Існувала небезпека проникнення радіонуклідів у підземні води, що могло призвести до потрапляння радіоактивних речовин у системи водопостачання населених пунктів та у питну воду. Причиною цьому могли стати так звані "воронки", які утворились у рельєфі. Радіоактивні речовини в них можуть проникати на сотні метрів вглиб ґрунту.

Хоча Чорнобильська катастрофа вважається трагедією українською (внаслідок аварії постраждали 12 областей України), офіційні дані свідчать, що 60% радіації отримала Білорусія: постраждала п’ята частина сільськогосподарських територій, а сотні тисяч людей почали хворіти лейкемією та раком щитовидної залози. У білорусів також є зона відчуження, яка сьогодні сягає більше 4 000 км.

Для ліквідації наслідків аварії були створені урядові та республіканські комісії. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986—87 роках, кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік.

1 травня 1986р. фахівці, що спостерігали за наслідками аварії в Чорнобилі, зробили страшне відкриття – активна зона зруйнованого реактора все ще плавиться, під завалами залишилось біля 185 тонн ядерного палива, яке за рахунок ланцюгової реакції продовжувало руйнувати все навколо. Небезпека посилювалась ще й тому, що під цими тоннами розплавленого ядерного матеріалу знаходився резервуар з понад двадцятьма мільйонами літрів води. Вода використовувалась на станції в якості теплоносія, і єдиним, що відділяло розплавлене ядро реактора від води, була товста бетонна плита. Розжарена активна зона повільно пропалювала цю плиту тліючим потоком розплавленого радіоактивного металу, спускаючись до води. Якби це розпечене ядро торкнулось води, воно б викликало потужний викид пари, забруднений радіоактивними часточками, що спричинило б загибель мільйонів людей.

Було прийнято рішення через затоплені камери четвертого реактора в аквалангах відправити добровольців, які мали б знайти пару запірних клапанів і відкрити їх, щоб з небезпечної зони повністю відвести воду, доки з нею не сконтактувала активна зона зруйнованого реактора.

Всі розуміли, що ті, хто зголоситься виконати це завдання, отримають смертельну дозу радіації. Зголосились троє: старший інженер, інженер середньої ланки і начальник зміни – Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов. На наступний день трійка вдягнула спорядження і занурилась в смертоносний басейн. З великими труднощами вони знайшли дві засувки і відкрили їх. Вода ринула назовні, басейн почав порожніти. Коли троє чоловіків повернулись на поверхню, співробітники АЕС, рятувальники і солдати зустріли їх як героїв. Кажуть рятувальники стрибали від радості. Протягом наступного дня усі двадцять мільйонів літрів води витекли з під четвертого реактора. На той час, як розташоване над басейном ядро пропалило собі шлях до резервуару, води в ньому вже не було. Другого водневого вибуху вдалося уникнути. Трьом відважним виконавцям вдалось вижити, незважаючи на отриману високу дозу радіації.

Для керування потужністю ядерної реакції в активну зону вводилися стрижні, які містили речовину, що поглинає нейтрони. Коли стрижень виведений з активної зони, в каналі залишається вода, яка теж поглинає нейтрони. Для того, щоб усунути негативний вплив цієї води, в РБМК під стрижнями знаходилися витискувачі з графіту. Саме графіт передбачав легкозаймистість всієї системи. Після вибуху у четвертому реакторі залишилось близько 800т графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.

Люди йшли на смерть заради нас, тих хто зараз живе на відвойованій у «мирного атому» території.

Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опроміненими, близько 155 тис кв. км територій було забруднено, з них 52 тис кв. км – сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще 3 тижні, доки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору.

Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. Почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях перших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний «саркофаг» (об'єкт «Укриття»). Будівництво саркофага було завершене наприкінці листопада 1986 року.

Після аварії розпочався судовий процес, на якому директора  станції В. Брюханова було звинувачено у відсутності дисципліни серед працівників. Його також звинуватили в тому, що він не вжив відповідних заходів для захисту населення і працівників станції після виникнення аварійної ситуації, а також надав недостовірні дані про масштаби катастрофи, через що не відбулась своєчасна евакуація.  

Звинувачення також були висунуті головному інженеру Фоміну  та його заступнику Дятлову за те, що вони не провели належним чином підготовку кадрів АЕС та ігнорували вказівки органів нагляду.

Як виявилось, помилки персоналу АЕС неодноразово призводили до небезпечних ситуацій, але ці випадки ретельно приховувались. До 1980 року нараховувалось вже 8 зупинок енергоблоків: двічі - через помилки проектних організацій, тричі - через постачальників і тричі – через персонал.

Судова колегія засудила В. Брюханова, М. Фоміна, А. Дятлова до максимальної міри покарання, передбаченої за ці злочини Кримінальним кодексом,— десяти років позбавлення волі, Б. Рогожкіна — до п'яти, О. Коваленка — до трьох, Ю. Лаушкіна — до двох років позбавлення волі.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ті дали експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії.

Спочатку уряд СРСР та МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії)  звинувачували у тому, що сталось, виключно персонал АЕС. Однак через кілька років Консультативний комітет з питань ядерної безпеки опубліковав новий звіт, де вказувалось, що мало місце:

  • неправильне проектування реактора;
  • недостатнє інформування персоналу про небезпеки, пов’язані з особливостями конструкції;
  • попри те, що персонал і справді здійснив ряд помилок, зроблено це було ненавмисно і в основному через недостатнє інформування.

Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання вгодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім того реактор не пройшов всіх необхідних випробувань. В 1983 році вже були виявлені певні несправності, однак їх вирішили проігнорувати.

В жовтні 1986 року, після масштабних робіт з дезактивації території і споруди «саркофага», перший та другий енергоблоки були знов уведені в дію, у грудні 1987 року відновлена робота третього.

У 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа, і в жовтні цього ж року реактор був повністю виведений з експлуатації. У грудні 1995 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, згідно з яким почалася розробка програми повного закриття станції до 2000 року. В 1995р. Україна пообіцяла Євросоюзу та великій сімці закрити станцію до 2000 року.

Причиною занепокоєння стали дві великі пожежі в 1991 та 1996 роках.

15 грудня 2000 року був назавжди зупинений реактор останнього, третього, енергоблока.

Старий "саркофаг" робили з бетону, але без арматури, що викликає сумніви щодо безпеки з огляду на сейсмічну активність, помічену в цьому районі. Мешканці, котрі живуть в м. Славутичі (збудованому в основному для переселенців із зони відчуження), кажуть, що тріщини в споруді були фактично від початку. Є й такі, через які можуть пролізти люди. Перед будівельниками не ставили ціль зробити все герметичним. Але це і зрозуміло, через значний рівень радіації люди не могли там перебувати довго. Будівництво відбувалось за допомогою кранів з радіоуправлінням. Розвідку здійснювали за допомогою людини у свинцевій камері, яку на великій швидкості проносили над реактором (жоден розвідник до сьогодні не дожив).

Вважається, що під укриттям і досі знаходиться близько 95-97% радіоактивного матеріалу, який залишився після аварії. Небезпека полягає в тому, що радіоактивні речовин, в разі обвалу, можуть нанести значну шкоду як середовищу, так і людству.

У березні 2004 року Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на проектування, будівництво і введення в експлуатацію нового саркофага для ЧАЕС. Переможцем тендеру в серпні 2007 року була визнана компанія NOVARKA, спільне підприємство французьких компаній Vinci Construction Grands Projets і BOUYGUES.

Планувалось збудувати так звану «Арку», яка накриє сучасний об'єкт «Укриття».

29 листопада 2016 року таку «Арку» було збудовано. Для її будівництва свої зусилля разом з Україною об'єднали 28 країн-донорів, які зібрали більше 1 млрд 417 млн. євро, до роботи над проектом було залучено 10 тис. працівників в багатьох країнах світу. Загалом 40 країн взяли участь у цьому будівництві.

Створено насправді унікальний об'єкт 110 метрів у висоту, 257 метрів у ширину, 164 метри довжиною. Це є найбільша у світі рухома конструкція, яка коли-небудь будувалася людством.

Глава держави П. Порошенко особливо подякував країнам Великої сімки. США, Великобританія, Франція, Японія, Німеччина, Канада, Італія та інші країни допомагали у зведенні об'єкту "Укриття".

Глава держави зазначив, що Україна збудувала новий безпечний конфайнмент в умовах війни, коли вона захищається від російської агресії.

Президент вручив державні нагороди співробітникам Державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС", а також спеціалістам, які брали участь у розробці і реалізації проекту, за значний особистий внесок у подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм, виявлені під час спорудження нового безпечного конфайнменту (Арки(НБК)).

Контракт на детальне проектування і будівництво НБК був підписаний в 2007-му, а  будівельні роботи розпочалися після очищення території в 2010 році із забивки паль для фундаменту НБК.

Фінансування проекту відбувається зі спеціально створеного Чорнобильського фонду "Укриття" (ЧФУ). Розпорядником коштів ЧФУ є Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР).

Призначення НБК – захистити зруйнований блок від потрапляння води і снігу, запобігти витоку радіоактивності, створити умови для демонтажу об'єкта "Укриття" та проведення робіт з ядерними відходами у довгостроковій перспективі. Для цього він буде обладнаний краном з двома візками вантажопідйомністю 50 тонн кожний. Демонтовані конструкції можуть складуватися всередині НБК, там же можуть проводитися подальші роботи з ними. НБК розрахований на термін експлуатації не менше 100 років.

Хоча ліквідувати станцію планують в 2065.

Однак спорудження нового безпечного конфайнменту і встановлення його в проектне положення, що відбулося 29 листопада 2016 р., є лише початковим етапом комплексу заходів з вирішення екологічних проблем, пов’язаних з об’єктом «Укриття». Цей комплекс заходів з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему включає проведення низки наукових досліджень, спрямованих на досягнення кінцевої мети — вилучення паливовмісних матеріалів, серед яких багато довгоіснуючих радіоактивних відходів, та забезпечення їх контрольованого зберігання й захоронення.

На засіданні Президії НАН України 8 лютого 2017 р. члени Президії HAH України та запрошені заслухали наукову доповідь директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України члена-кореспондента НАН України Анатолія Володимировича Носовського про стан та перспективи науково-технічного супроводу діяльності з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

Починаючи з 1991 р. науково-технічний супровід об’єкта «Укриття» покладено на Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України (до 2004 р. — Міжвідомчий науково-технічний центр «Укриття»). Науковці Академії здійснювали наукові та практичні роботи з радіаційної розвідки приміщень аварійного енергоблока, визначення місцезнаходження залишків ядерного палива, кількості та складу радіоактивного викиду тощо, створювали діагностичні та експлуатаційні системи, досліджували вплив аварійного об’єкта на навколишнє середовище, брали участь у розробленні стратегії перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

У доповіді говорилось про введення в експлуатацію нової безпечної захисної споруди для 4-го енергоблока Чорнобильської АЕС — нового безпечного конфайнменту. Ця унікальна споруда дозволить ізолювати вплив об’єкта «Укриття» на навколишнє середовище і згодом повністю перетворити його на екологічно безпечну систему, що має величезне значення для екологічної безпеки не лише України, а й усього світу.

При обговоренні ситуації на ЧАЕС було підкреслено, що певну частину важливих робіт у цьому напрямі вже проведено, реалізовано завдання зі стабілізації будівельних конструкцій об’єкта «Укриття». Проте проблеми вилучення паливовмісних матеріалів та інших радіоактивних відходів і розміщення їх у спеціалізованих сховищах, яких поки що немає в Україні, залишаються невирішеними, і це потребує комплексних наукових досліджень.

За ініціативою та на замовлення Державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС» Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України спільно з Державним науково-дослідним інститутом будівельних конструкцій розробили Програму науково-технічного супроводу на етапах введення в експлуатацію та експлуатації нового безпечного конфайнменту об’єкта «Укриття». 

Президія НАН України постановила наукові дослідження з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему вважати одним із пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень профільних установ НАН України, зокрема Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України, і підтримати участь наукових установ Академії у виконанні робіт за зазначеною Програмою. НАН України, яка вже має сучасні наукові напрацювання, а також висококваліфікованих фахівців, які готові надати всебічну допомогу для успішної реалізації Програми. Разом з тим, відділенням Академії при формуванні тематики роботи профільних наукових установ рекомендовано і надалі приділяти належну увагу розвитку досліджень з цього напряму

Програма охоплює такі напрями:

• у короткостроковій перспективі, до завершення демонтажу нестабільних конструкцій об’єкта «Укриття» — науково-технічний супровід діяльності на етапах введення в експлуатацію та експлуатації комплексу НБК;

• у довгостроковій перспективі — науково-технічний супровід діяльності з реалізації подальшого перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

Програма супроводу складається з двох незалежних частин:

  • перша частина стосується питань забезпечення надійності будівельних конструкцій;
  • друга частина програми охоплює питання забезпечення ядерної та радіаційної безпеки.

Кінцевою метою перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему є вилучення ядерних матеріалів з об’єкта, пакування їх у контейнери і розміщення контейнерів у спеціально створеному сховищі. Саме на цих роботах мають бути зосереджені зусилля України і міжнародного співтовариства. Момент, коли перший контейнер з ядерними матеріалами буде видалений з території об’єкта «Укриття», стане реальною точкою відліку в його дійсному перетворенні на екологічно безпечну систему.

Наукову доповідь директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України члена-кореспондента НАН України Анатолія Володимировича Носовського про стан та перспективи науково-технічного супроводу діяльності з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему читайте тут:

http://www.visnyk-nanu.org.ua/uk/node/2913

До того, як весь світ дізнався про існування Чорнобиля, найбільшою катастрофою такого характеру була аварія на американській АЕС Трі-Майл Айленд. Вона і до сьогодні залишається найбільшою в історії Америки. Ліквідація наслідків тривала близько десяти років і коштувала 1 млрд. доларів.

Через 20 років після трагедії про Чорнобиль почали забувати. Було знову активізовано ядерні проекти, котрі передбачали будівництво нових АЕС. Серед країн, котрі планували розвиток атомної енергетики, опинилась і Україна. Та ось знову – ми отримали чергове попередження– аварія в Японії.

До аварії в Японії, Чорнобиль вважався єдиною аварією з 7-м – найвищим рівнем небезпеки. Тепер таких катастроф вже дві.

Хоча наслідки Фукусіми не такі важкі як Чорнобиля, її вплив на суспільство був значно сильнішим. Адже як можна порівняти тоталітарну державу із застарілим обладнанням та сучасну країну, яка стоїть на чолі всіх передових технологій. І в даному випадку результати були невтішними, а що говорити про менш розвинені держави, які претендують на активні ядерні програми?

Саме вибух в Японії дав новий поштовх антиядерному руху, тож всі екологи відразу взялися до справи. Ситуація дала свої результати: в кількох країнах були заморожені проекти будівництва нових атомних електростанцій, а старі реактори припинили роботу на певний час.

Сучасна доба ядерної енергетики тісно пов'язана з кількома конкуруючими тенденціями, які. з одного боку, сприяють, а з іншого — стримують її подальший розвиток. Головний сприятливий чинник — зростаючі енергетичні потреби людства, які на перший погляд найлегше задовольнити саме за допомогою атомних електростанцій (AЕC). Однак проблеми безпеки на всіх етапах ядерного енергетичного циклу зросли до таких масштабів, що подекуди перспективи розвитку цієї галузі є сумнівними.

За кількістю діючих ядерних реакторів Україна посідає дев’яте місце у світі та п’яте в Європі. П’ятнадцять реакторів загальною потужністю 13,8 ГВт розташовані на чотирьох атомних електростанціях: Запорізькій, Південноукраїнській, Рівненській та Хмельницькій. При цьому Запорізька АЕС з шістьма енергоблоками загальною потужністю 6 ГВт найбільша в Європі.

Після закриття Чорнобильської АЕС, на якій працювали реактори типу РВПК, в Україні залишились тільки реактори типу ВВЕР, у яких рівень безпеки вищий. Найстаріші з них — типу ВВЕР-440 — були введені в дію на Рівненській АЕС у 1980—1981 рр. Вони вже вичерпали свій проектний ресурс, який становить ЗО років. Станом на 2013 р. термін експлуатування ще десяти атомних енергоблоків перевищив 20 років. Унаслідок цього виникають проблеми безпечного експлуатування, а отже, необхідні значні капіталовкладення, зокрема в модернізацію систем контролю, діагностування й автоматики.

Керування вітчизняною ядерною промисловістю покладено на Державний департамент ядерної енергетики від Міністерства палива й енергетики України. У 1996 р. було засновано Національну компанію “Енергоатом”, яка є складовою структури керування атомними електростанціями згідно з чинним законодавством. Нагляд за дотриманням норм експлуатування і ядерної безпеки здійснює Державний комітет ядерного регулювання у структурі Кабінету Міністрів України.

Окрім експлуатаційних та наглядових структур значну роль у функціонуванні ядерної енергетичної галузі відіграє Національна академія наук України, в рамках якої функціонує Відділення ядерної фізики і енергетики. Це Відділення координує наукові дослідження, що стосуються актуальних проблем ядерної енергетичної галузі. Науковці Інституту ядерних досліджень, ННЦ “Харківський фізико-технічний інститут” НАНУ, Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона, Інституту металофізики ім. Г.В. Курдюмова НАНУ, Інституту проблем міцності ім. Г.В.Писаренка НАНУ, Інституту електрофізики і радіаційних технологій НАНУ, Інституту проблем безпеки АЕС НАНУ, Інституту технічної теплофізики НАНУ, Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ (далі — ФМІ) плідно працюють як у царині новітніх ядерно-енергетичних технологій, так і над важливими аспектами підвищення безпеки експлуатування діючих АЕС та наукового обгрунтування можливості продовження термінів функціонування ядерних енергоблоків, у яких закінчився проектний ресурс. Особлива їх увага спрямована на питання ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і зберігання відпрацьованих радіоактивних відходів.

Безпека експлуатування корпусів ядерних реакторів — серед найнагальніших проблем, на вирішення яких зосереджено зусилля вчених України. Вони стосуються:

  • дослідження впливу нейтронного випромінювання на радіаційне окрихчування корпусних сталей;
  • впровадження контролю старіння матеріалу корпусу за допомогою зразків-свідків (на Рівненській АЕС) та вирізання темплетів;
  • розробки новітніх підходів прогнозування динаміки старіння корпусів реакторів;
  • розробки нових методів моніторингу напруженості та визначення дефектності металу корпусів під час експлуатації.

З огляду на неможливість заміни корпусу ядерного реактора на відміну від іншого обладнання АЕС винятково відповідальними стають прогностичні оцінки його залишкового ресурсу. Достовірність такого оцінювання повинна базуватися на надійних даних щодо динаміки деіралування металу, особливо в “гарячому поясі корпусу”, у зварних швах та найнапруженіших ділянках.

Спектр можливих діагностичних методів стосовно корпусу ядерного реактора, де вимоги до надійності прогнозу мають бути набагато вищими, суттєво обмежений з огляду як на технічні можливості, так і на юридичні норми. Це особливо важливо для енергоблоків, у яких добігає завершення проектний ресурс, оскільки на етапі їх розроблення не передбачали потреби у продовженні роботи корпусу реактора понад проектний термін, не обгрунтовували необхідність всебічного моніторингу динаміки деградування металу корпусу, особливо з використанням методів контролю, які на час проектування або не існували, або лише починали своє становлення.

У співпраці між науковцями НАН України та експлуатаційними структурами вивчаються та вирішуються важливі питання безпечної роботи українських АЕС, серед яких не останнє місце посідає пошук і впровадження новітніх методик технічного діагностування.

Посильний вклад у галузі створення перспективних і апробованих методів технічного діагностування конструкційних матеріалів для моніторингу цілісності обладнання АЕС вносять науковці Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України.

На основі результатів досліджень, отриманих під час спільного з Національним науковим центром “Харківський фізико-технічний інститут” НАН України виконання Цільової комплексної програми НАНУ “Науково-технічний супровід розвитку ядерної енергетики та застосування радіаційних технологій у галузях економіки” у 2016 році видано монографію “Метод акустичної емісії в діагностуванні корпусів реакторів атомних електростанцій”. Автори монографії академіки НАНУ – Зіновій Теодорович Назарчук, Іван Матвійович Неклюдов та член-кор. НАНУ Валентин Романович Скальський.

На Загальних зборах НАН України 13 квітня 2017р. цикл праць “Методологічні засади акустично-емісійного діагностування обладнання атомних станцій” цих науковців відмічено Премією імені Лейпунського О.І. “За видатні роботи в галузі ядерної енергетики”.

Вчені описали методологічні засади і можливості застосування засобів неруйнівного контролю стану корпусів реакторів атомних електростанцій. На  результатах досліджень базуються методики акустично-емісійного діагностування. Для їх практичного застосування на діючих об’єктах розроблено технічні засоби, що використовують радіотелеметричну передачу даних. Засоби можуть працювати в режимі on-line і, таким чином, забезпечувати безперервний акустично-емісійний моніторинг зародження чи розвитку тріщиноподібних дефектів у структурі матеріалу. Попереднє випробування створеної апаратури показало її ефективність під час проведення діагностичних робіт.

Безперечно питання енергетики в сучасному суспільстві стоїть доволі гостро з усіма дефіцитами та забрудненнями. Але аварії на АЕС – це занепад сільського господарства через непридатність територій, знівечені життя багатьох поколінь, мільйони грошей на знезараження, "саркофаги" та інші необхідні речі.

 Якщо прихильники атомної енергетики планують і далі будувати АЕС по всьому світу, варто думати не про  збільшення потужностей, а перш за все про безпеку: як зробити так, щоби аварії (а вони неодмінно продовжуватимуться) не мали таких катастрофічних наслідків або як запобігти поширенню радіації на далекі відстані.

Грінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в результаті аварії у Чорнобилі лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитоподібної залози і очікується ще 50 тисяч. У 1987р. багато дітей народились із синдромом Дауна. У жителів забруднених районів, а також у всіх, хто брав участь в ліквідації наслідків аварії, виявили схильність до катаракти, серцево-судинних захворювань, зниження імунітету. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10 % померло і 165 000 стало інвалідами.

Число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню. Визначення того, яка частина захворювань з'явилася наслідком аварії — вельми складне завдання для медицини і статистики. Вважається, що більша частина смертельних випадків, пов'язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями.

Дізнатися про подробиці аварії можна в національному музеї "Чорнобиль" у Києві. Зокрема, переглянути історичні світлини, особисті речі ліквідаторів, документальні фільми про Чорнобиль тощо.

В цей день згадаємо і віддамо шану тим, хто ціною власного життя врятував мільйони інших людей від загибелі!

 

 

 

«...Люди, если не знают, то, во всяком случае, 

чувствуют, что самая верная их защитница –

культура, а самый опасный враг – бескультурье.

Увы, это известно и людям, далеким от культуры,

которые умеют все обращать себе на пользу,

даже культуру...»

 

Ці слова належать видатному радянському поету Борису Леонідовичу Пастернаку. Він, зрозуміло, вважав головним завданням інтелігенції захищати народ через культуру. Мені ж здалося, що якщо в цих словах зробити єдине виправлення, замінивши слово «культура» на слово, яке, певною мірою теж становить частину загальної культури, а саме: «наука», фраза не тільки не втратить свого значення, а й набуде важливого сьогодні звучання, і під таким кутом зору, що наука має бути і є захисником Батьківщини, а не її нахлібником, я виголошуватиму наступну частину виступу.

Хочу вибачитися перед співробітниками – мені не завжди вистачало вміння і твердості переконати вище керівництво академії у плачевному стані переважної більшості наших інститутів, які впродовж звітного року були вимушені працювати чотири, а деінде й три дні на тиждень. Проте, пару раз таке траплялося, і інститути, які опинилися у найгіршому стані, отримували разову допомогу. На більше не було спроможне не тільки відділення, а й академія.

Тому і з цього приводу, а також із загальних міркувань виникає важливе питання: чи варто відверто говорити про роботу наших інститутів? Це непроста розмова, але ми мусимо її колись розпочати і, напевно, такий час наблизився, а, може, ми мали б це зробити значно раніше, причому провести її самі, а не чекати, коли до неї запросять.

Хоча б тому, що тепер керівництво держави і МОН вимагають від нас, маються на увазі академія в цілому та її відділення, реформування, яке обізвали гучним терміном оптимізація. Ця часто вживана на всіх рівнях лексика мені здається надуманою, незрозумілою, але зручною для «верхів», бо за нею можна мати на увазі все, що завгодно. Ніяких пояснень, крім загальних закидів ніхто не дає. Головні ж зводяться до таких:

  • низька ефективність використання бюджетних коштів;
  • відсутність незалежного аудиту;
  • значний відтік молоді, який вимагає змін організаційної структури;
  • необхідність покращання управління власністю.

Називаю ті, що я чув з різних уст і що стимулювало прийняття нового Закону про науку. За академією, звісно, залишилося виконання її прямих обов’язків – наукові дослідження, а от їх практичне застосування розглядаються як вимога.

Що сказати?

Ну, хоча б наступне: неможливо в принципі коректно визначити ефективність роботи академії у відсутності попиту на наукові результати, а от попит на знання – прерогатива або навіть одне з головних призначень держави, якщо вона дійсно дбає про технологічний і людський розвиток.

А що ж маємо насправді? Без будь-якого так званого незалежного аудиту прийнято безапеляційне рішення здійснити оптимізацію фактично у примусовому порядку, для чого винайшли найжорстокіший і найболючіший спосіб – фатальне скорочення і без того мізерного фінансування та тверду вимогу привести у відповідність з ним чисельність співробітників. Я не стверджую, що в інститутах нема баласту, обсяг якого, між іншим, ніхто не визначав, але зараз мова не про нього, а про видуману кимсь «методу» – ось вам гроші, а ви як хочете підлаштовуйтесь під них. Крім того, скорочуватись мають всі інститути незалежно від якості їх роботи, з чим погодитись теж ніяк не можна.

Якщо робити все, як приписано, то при наявному бюджеті та за умови різкого підвищення всіх комунальних тарифів, нам прийшлось би скоротити не менше третини нашого наукового персоналу, що дійсно викликає супротив, бо за всіма основними наукометричними вимірюваннями фізики не тільки не останні, а, як зазначалося, посідають чільні місця.

Середнє скорочення по Відділенню склало приблизно 14%. 

З іншого боку, навіть, враховуючи такі важкі та несприяючі творчій роботі обставини, чи можемо ми говорити про справжню плідну діяльність наших – маю на увазі відділення – та й не тільки наших академічних установ, хоча, повторю, на тлі академії наші виглядають більш-менш пристойно.

Неозброєним оком видно, що на фоні інших країн ми тупцюємо на місці. Як буде видно, така картина і у нашому, передовому за всіма показниками, відділенні. Раніше таке називали застоєм, який без будь-яких застережень засуджувався переважною більшістю суспільства.

Для порівняння згадаю лише країни зі схожими показниками економічного розвитку. Скажімо, у 2014 році науковці України опублікували 6300 наукових статей (з них НАНУ – 4300, або 68%), а Іран чи Польща у 5 разів більше, Румунія – у 3 рази, хоча ще недавно за загальною кількістю публікацій ми були приблизно на рівних. У країнах великої сімки цей коефіцієнт 20-25, у США – 100.

Вже стали підкреслювати, що будь-який середній університет публікує більше статей, ніж вся наша академія, хоча там працівників зазвичай у рази менше.   Тим не менш, можна припускати, що слова Президента України про неефективність науки у більшій чи меншій степені стосуються й цього аспекту нашої діяльності, якщо до нього доходить подібна інформація – вона повністю відкрита.

Буду чесним, не всі погоджуються з необхідністю публікуватися інтенсивніше, заперечуючи це словами, буцімто не треба перетворювати науковців на графоманів і розуміти нашу специфіку. Повірте, я добре її розумію, але пасти з таким великим запасом задніх теж не личить висококваліфікованим фахівцям науково розвиненої, як ми всі ще переконані, країни.

Наведу індекси Гірша академії та її установ за станом на 2015 рік. Видно, що чотири з них – це інститути нашого відділення, а два – ядерного. 

Причому нема такої важливої цифри, як кількість посилань на одну роботу – тут незаперечний лідер Головна астрономічна обсерваторія з більше ніж 15-ма такими посиланнями, що треба вважати прекрасним досягненням; другим йде Інститут теоретичної фізики, що має майже 12, решта – менше 10, але не нижче 7, що визначає знак якості нашої продукції за всіма міжнародними нормами.

Щоб це відчути, нижче показаний індекс Гірша і цитування для різних країн, з чого теж видно наше, м’яко кажучи, помітне відставання. І видно, що в середньому по всіх науках цитування на роботу нижче за одиницю, де лідер Швейцарія з 0.95, США мають 0.64, а ми – 0.28.

Я не вибрав цифр по окремих науках, але можу засвідчити, що за даними Міжнародної бази Simago, якщо брати сумарно по всіх науках, Україна, як видно, знаходиться на 45 місці, хоча два роки тому були 39. Що стосується фізики і астрономії – ми на 26 місці (були на 23), яке нижче матеріалознавчого, у якого числові наукометричні показники значно менші, проте порядкове місце у світі на 2015 рік – 21. Натомість, ми випереджаємо наших біологів, хоча майже повсюдно наукометрія наук про життя завжди виглядає краще.

Зазначене відставання не настільки болюче і піддається виправленню, а от єдине, що має сенс серйозно обговорювати, це те, що уряди практично усіх країн, які дійсно бажали поправити наукові справи, зробили вже давно – стали ретельно відслідковувати якісні індикатори, у той чи інший спосіб враховуючи їх при розподілі фінансування чи оцінці рівня наукової діяльності тих чи інших суб’єктів – фізичних або юридичних – в аспекті світового наукового процесу.

Не заперечуватиму, є окремі винятки, коли наукометрія або бреше, або видає викривлені чи штучно завищені дані, але у більшості випадків вона як допоміжний інструмент непогано працює, відображаючи середню реально існуючу ситуацію, і дещо говорить і про окремого науковця, і про колективи, і про стан справ у тому чи іншому науковому напрямі. Вона особливо корисна на перших етапах перевірки роботи та рейтингування установ всередині однієї галузі.

Від себе зауважу, що експертна оцінка важлива при оцінці індивідуальних досягнень, які не так легко «оцифрувати». А от для колективів, коли показники фактично самоусереднюються і додатково нормуються, кількісні підходи спрацьовують досить надійно, надаючи корисну інформацію. Не враховувати їх взагалі, або робити вигляд, що таких, безперечно, стимулюючих даних не існує, по великому рахунку, така ж помилка, як і твердження, що вони вимальовують повний і єдино вірний інформаційний портрет будь-кого або будь-чого. Тепер вважається прийнятним при складанні рейтингів враховувати обидві оцінки у співвідношенні 50:50.

На своєму засіданні від 15 березня ц.р. Президія НАН України затвердила нове положення про перевірки інститутів, за яким багато подібної інформації визначатиме долю і наших установ. В Росії, наприклад, прийнято розцінювати як гарну роботу тих інститутів, де наразі у середньому не менше 1 статті і 20 цитувань на науковця за рік, причому за базою даних Web of Science.

Отже, незважаючи на те, що наша заробітна платня є смішною у порівнянні з європейською, що ми, без перебільшення, є об’єктами довготривалого пригнічення і що витрати на одного наукового співробітника в Україні у 10-20 і більше разів поступаються тим, які має вчений у розвинутій країні не може, на мою думку, служити виправданням, що сама академія не націлює нас – своїх співробітників, а також свої установи – на підвищення широко використовуваних наукометричних показників, не має спеціальної програми підтримки відповідних передовиків, не робить ставку на них. Не можу при цьому не зауважити, що у деяких інститутах нашого відділення наукометрія входить до звітів співробітників разом з іншими цифровими показниками, а, наприклад, в Інституті теоретичної фізики дещо відбивається на зарплатах, але таке і в набагато більших обсягах мало б бути запроваджене на рівні всієї академії.

 

Водночас, моє особисте відчуття сигналізує, що наукометричний підхід в Україні взагалі і в Національній академії зокрема необхідної підтримки наразі не знаходить, і більшість фахівців схиляється до експертної оцінки. Але тоді виникає законне питання: хто ці експерти, або як вони обираються чи підбираються? І якщо самі експерти належать до організації, яку, образно кажучи, експертують, наприклад НАН України, то уникнути конфлікту інтересів при всьому бажанні просто не вдасться, а розраховувати на абсолютну порядність і високу моральність всіх перевіряючих, погодьтесь, наївно.

Запрошувати експертів зі сторони, тим паче з закордону, досить коштовно, і дозволити собі таке ми наразі не в змозі. Отже, наукометрію у тому чи іншому вигляді, на мій погляд, обійти важко, але користуватися її даними треба виважено і обережно. Втім, підкреслю, що в цій акуратній фразі ключовим є слово «користуватися».

При цьому я добре розумію, що можу бути не почутий, тим не менш, закликаю відверто обговорювати подібні питання, сперечатися, особливо тепер, коли влада взялася за науку, а, іншою мовою, за нас. І хоча ми всі добре розуміємо, що з точки зору загального рівня життя, інфраструктури, безпеки її громадян Україна вже не відрізняється від країн третього світу, де нема нормальних шкіл, лікарень, та й університетів, які б входили хоча б до сотні кращих у світі, саме на вчених, і в першу чергу, на нас – природничниках, лежить відповідальність за майбутнє країни.  

Чи зробив хто-небудь спробу аналізу, що ми маємо, що ми хочемо і на що спроможні?

Правда, спочатку попереджу можливе питання: чому йдеться переважно про академію, якщо звітує відділення фізики і астрономії (ВФА)? Відповідаю: як на мене, академія може існувати і без відділення, а от навпаки – шансів нема, тому загально-академічні проблеми та перспективи не можуть бути поза увагою будь-кого з нас.

За роки незалежності, попри створення досить великої низки установ, часом доволі успішних, а також враховуючи здоровий консерватизм, притаманний будь-якій академії, наша фактично не розвивалася, не оновила основні принципи своєї діяльності, дбайливо зберігаючи те, що накопичено за радянську добу. Мабуть, на певному етапі це було єдино можливим, але давайте визнаємо – пройшло більше чверті століття. І весь цей період ми чомусь залишились осторонь, не вживши необхідних захисних заходів, щоб у нашій повсякденній діяльності взяти до уваги один з фундаментальних законів, які супроводжують функціонування будь-якого живого організму – перебувати у гармонії з оточенням, інколи вельми недружелюбним. Іншими словами, він формулюється так: якщо жива система не адаптується або не пристосовується до зовнішнього середовища, її еволюція не містить інших шляхів, ніж шлях до загибелі, або, у кращому випадку, необоротної деградації.

За роки незалежності ми значною мірою позбавилися московського нагляду, інколи вдало використовували самоврядність, але оточуючих суспільних змін, про які згадувалося, академія практично не помітила і у своєму бутті не врахувала, тихо сподіваючись, що несприятливі часи минуть. При отриманні незалежності ми, втративши попередні важелі впливу, опинилися один на один з народжуваними бізнесом і бізнесменами, яких раніше навіть в уяві не було і які тим самим теж не були готові та й не вміли працювати з пошуковими установами.

Виникла перманентна проблема невизначеності, в якій фактично продовжує перебувати весь науковий сектор і кінець якої не проглядається, а призови до міністерств і відомств «давайте співпрацювати» – глас волаючого в пустелі, бо величезний відсоток підприємств давно у приватних руках.

З цього приводу варто зауважити, що жодну державну академію наук не можна розглядати поза структурою промислового сектору, з яким вона співіснує. В радянські часи він у нас був тотально централізованим, тому і академія була такою ж єдино можливою централізованою організацією, бездоганно пристосованою саме до адміністративно-командного управління. Тепер навколо нас все абсолютно інше. Чи потрібна українській економіці або хоча б якійсь її частині НАН України у нинішньому вигляді, хоча прекрасно усвідомлюю, що наукові установи приватизувати чи комерціалізувати, тобто перевести на самоокупність, немає жодної можливості.

Ми самі виявились не готовими до ринку, а й ринок до нас, бо ми не маємо так би мовити ринкового товару, оскільки фундаментальні результати, якими б пріоритетними або видатними не були – і це загальновідомо – не є продуктами чи виробами для продажу. А тим, що неможливо вигідно продати, нікого з бізнесменів не зацікавиш, бо їхня мета – прибуток. У наших він ще й має бути швидким.

Скажіть, будь ласка, хто з ділових людей може бути зацікавлений, наприклад, в орнітологічних чи ентомологічних дослідженнях, у з’ясуванні механізмів рентгенівського випромінювання зірок, розв’язанні гіпотез Гільберта чи Пуанкаре або якомога глибшому охолодженні атомного бозе-конденсату. Схожі проблеми можна перелічувати й перелічувати. Тому наука, яка тим самим не може вписатися у сучасну українську дійсність, стала, до певної міри, сиротою, якою має хтось опікуватися. А без прямих вимог на корисність наукових результатів, що дуже принципово, це може бути тільки держава, і не кожний пересічний її політик це розуміє, оскільки лише одиниць серед них можна віднести до державних діячів, які усвідомлюють цю проблему як стратегічну для країни.

Зокрема, подібне нерозуміння черговий раз яскраво продемонстрував П.О.Порошенко, коли 3 березня ц.р. виступав перед студентами і молоддю Харківщини, заявивши: «Я твердо переконаний, що українська наука потребує глибокого реформування. Ми маємо значно наблизити її до практики».

Наведу для прикладу історію з Робертом Вільсоном, першим директором Лабораторії імені Енріко Фермі, який на питання конгресменів США, чи має коштовний прискорювач, який будувався наприкінці 60-х років у містечку Батавія поблизу Чикаго, якесь відношення до обороноздатності країни, чесно відповів: «Жодного. Але він робить країну достойною захисту».

Тобто, навіть представникам американського істеблішменту було відомо, що наука діє по ланцюжку – добуває знання, чим піднімає престиж країни, щоб громадяни, насамперед молоді, мали підстави нею пишатися, і молодь, яка надихається науковими досягненнями, йшла в усі важливі сфери, звичайно, й оборонну. А починається усе зі шкільних років, коли школярі, які читають популярні книжки, заряджаються ними на нові відкриття, оскільки без науки ця архіважлива справа просвіщення занепадає аж до зникнення.

Хотів би додати кілька загальних і, взагалі кажучи, добре відомих міркувань, які, тим не менш, чомусь залишаються поза голів, від яких залежить підтримувати чи не підтримувати фундаментальну науку: утилітаризм у відношенні до науки є недоречним і неефективним. Практично усі відкриття є непередбачуваними і часто виявляються побічним результатом певних нехай і запланованих досліджень. При цьому про їхню корисність ніхто не думає, і думки про неї народжуються пізніше (інколи набагато), а якщо реалізуються, стають законними розмови про повноцінну віддачу науки. Згадаємо СРСР, де наука була частиною ідеології – звідси космос, атомна промисловість, енергетика тощо. Отже, нам бракує державної ідеології, яка б спиралась виключно на високу науку.

Без неї все занепадає, що неприпустимо, тому всі ми щиро вважаємо, що фундаментальна наука, її носії та знання, яке ними неперервно виробляється, самі по собі є національним надбанням, яке потребує особливої уваги і має бути збережене за будь яких несприятливих умов – воєн, криз, стихійних лих.

З цього я не можу зробити іншого висновку, ніж не дуже приємний, але єдиний: в умовах поточного фінансового статус-кво дослідницька робота у нашій країні ніколи не стане привабливою для тих, хто на неї робить ставку свого життя, і вони, особливо найкращі та найталановитіші, отримавши необхідні знання і вміння, продовжуватимуть шукати місця роботи поза Україною, а в ній наука відходитиме разом з нами, що стає все більш об’єктивною і сумною реальністю. Оце справжня трагедія.

Остання знаходить своє безпосереднє відображення, зокрема, й у тому, що середній вік працюючого кадрового складу академії, причому не тільки її членів або Президії, зашкалює.

Поступово, самі того не помітивши, ми опинилися у практично бездонному як для сучасних «рятівних» засобів у формі обмеженого фінансування геронтологічному, перепрошую за такий образ, проваллі, яке з природних причин заважає академії залишатись законодавцем мод у науці, але хіба можна виниклою стагнацією закидати самій академії? Старіння посилилося катастрофічним відтоком мозку і суцільним програшем у конкуренції за кваліфіковані наукові кадри, оскільки нема перспектив у молодої людини, коли престиж дослідницьких і інженерних професій, а за ним і зарплата науковців в країні впали нижче плінтусу? І чи цьому відповідає європейський вибір, слова щодо якого кожний пересічний український політик промовляє як мантру, хоча далі декларацій справа не йде, оскільки, насправді, державі не до науки.

Чим НАН України, якій ми всі сумлінно служимо, може сьогодні привабити молодого, працелюбного, амбітного випускника вузу або аспірантури, коли перед ним відкриті двері практично усіх найкращих лабораторій світу, де він може без жодних проблем реалізувати свої креативні здібності та, що теж вкрай суттєво, мати усі необхідні для нормального побуту і кар’єрного зростання умови. В Україні, як ми знаємо, рівень подібних складових повноцінного життя значно нижчий або відсутній.

Жодна країна світу, рахуючи найбагатші, що витрачають на наукові дослідження шалені у порівнянні з нами кошти, не дозволяє собі мати десятки тисяч своїх громадян (а разом з галузевими академіями та університетами – мабуть, й сотню тисяч), єдиною метою яких є здійснення фундаментальних досліджень, і всі їхні виконавці стоять з протягнутою рукою.

Водночас, можливо, більше відповідає дійсності інше припущення: ми називаємо фундаментальними дослідження, які такими за своєю природою не є, але люди, що ними займаються, входять до переліку. Так чи інакше, таке припущення лише означає, що для держави ми всі виявляємось дійсно об’єктивно не підйомними. Звісно, на цьому я точно наполягати не можу, але знаю, що за НАН України числиться виконання саме таких досліджень і саме її визнають як неефективного виконавця, якого треба глибоко реформувати.

Який смисл міститься в слові «реформування», невідомо, і для мене залишається загадкою, чому ми не звертаємо уваги і нас не лякає, як уряди або парламенти деяких пострадянських республік, а також усіх прибалтійських країн, вникнувши у питання щодо ефективності роботи та доцільності утримання своїх академій, дружньо пішли на їхнє реформування через розформування і здійснили це швидко і фактично безболісно? Ймовірно, найпростіше такі дії пояснити тим, що згадані радянсько-подібні академії не були настільки потужними, щоб владні кола з ними легко не впоралися.

Проте не все так однозначно, і ми є живими свідками того, як теж «зверху» жорстко реформована набагато більша, ніж ми, і, без жодного перебільшення, велична Російська академія, 300-літні історичні заслуги якої загальновідомі і яка, тим не менш, не чотири тижні чи чотири місяці, а вже біля чотирьох років працює по-новому, поступово звикаючи як до написаного у Кремлі правового поля своєї діяльності, так і свого нового статусу – без інститутів. Проблеми перехідного періоду залишаються, ще не вщух бувший помітним опір, але не академії як структури, а певної кількості її авторитетних членів, назву хоча б відомих фізиків – експериментатора Жореса Івановича Алфьорова і теоретика Володимира Євгеновича Захарова, які не сприйняли змін, вимагаючи повернути усе до петровських часів, під чим фактично розуміються часи радянські, проте їх, принаймні наразі, ніхто не чує. Говорити ж про образливе приниження членів РАН під час зірваних верхами нещодавніх виборів її президента взагалі не хочеться – все це легко знайти в Інтернеті. До речі, призначення, як наразі пропонується робити надалі, президента академії з трьох визначених нею претендентів саме Президентом Росії по суті повертає країну у петровські часи, коли тільки монарх мав на це право і коли президентом академії ніколи не був вчений. Трохи сумно, але академію з таким чином обраним керівником вже встигли охрестити «потішною».

Втім, найбільш вражаюча подія, яка мені видається не тільки більш красномовною, ніж інші, а й наочним саме для нас прикладом, сталася у Німецькій Демократичній Республіці, про що чомусь ніхто особливо не згадує. Маю на увазі долю її Академії наук, яка була практично зліпком нашої і, виходячи з різних коментарів, мала цілком непогану репутацію. Чимало з нас бували і в Берліні, і в Дрездені, і в Лейпцигу, і в Магдебурзі, де ми неодноразово переконувалися, що, принаймні, фізика там була європейською і такою, яка не пасла задніх. Але сьогодні такої академії нема, вона мирно почила в бозі, і сталося це в країні з високотехнологічною ринковою промисловістю та, визнаємо, зразковим у порівнянні з нашим ставленням до науки та дослідників. Від знайомих колег я знаю, що попри окремі незадоволені виступи окремих науковців, акцій протесту або тим більш страйків не було. Як ви розумієте ця академія теж піддалася ЗНО, і робили його спеціально направлені експерти, які, користуючись разом з іншими й наукометричними даними, в остаточному висновку виходили не з міркувань збереження того, що є, і, як би нам це не здавалося прикрим, людинолюбства, а лише з міркувань конкурентноздатності – і не на місцевому або регіональному рівні, а, що принципово, на світовому. І хто тепер візьме на себе сміливість звинуватити тих, хто робив реформи, що разом з академією знищена наука. Ні, в цій частині Німеччини працюють потужні інститути, але в дещо інших структурах і за новими правилами.

Як на мене, справа у тому, що, хочемо ми чи ні, саме економіка та її структура диктують правила поведінки і свої, необхідні тільки для них акценти, а також пропорції – зокрема, пропорції, у тому числі кількісні, між фундаментальним сектором і прикладним, баланс між якими ми так і не зуміли знайти, між підготовкою кадрів для дослідницької роботи і для підготовки викладачів, які готують вже нові кадри. Ще більшої прискіпливості вимагає структура і кількісний склад дослідницького сектору, який також має забути про корпоративні інтереси і неперервно підлаштовуватись під нагальні потреби суспільства та його економіки, але не у тривіальному сенсі обслуговування типу «що накажете», а як флагман, що йде новими, ще незвіданими курсами, торуючи їх не тільки для рідної країни, а й для світу. Тільки тоді ми станемо інституцією, яка представляє науку перед суспільством в цілому і на яку можна покласти розробку його наукової політики.

Тим більше, що у минулі роки ми ніколи не вдавалися до плавної структурної реорганізації та перегляду найпріоритетніших галузей щодо адекватної їхній актуальності підтримки. Боюсь, ми вже втратили шанси на поступове реформування старої системи…

Втім, ми дійсно чуємо багато правильних слів щодо необхідності зберегти накоплений науковий потенціал, дружно визнаючи, що він стрімко руйнується. Але з вашого дозволу задам схоже питання, висловившись трохи по-іншому: на скільки вистачить запасу міцності, якщо вона ще є? Чи можна прогнозувати, скільки ми ще працюватимемо в умовах, коли нема підпитки молоддю, передового обладнання, розхідних матеріалів, грошей на відрядження, і не декваліфікуємося? Мені здається, що цифра 10 років цілком достовірна, а таке продовжується більше. І в мене великі сумніви, чи зможемо ми протягнути ще стільки ж. Проте, нехай кожний судить сам.

У підсумку, ми всі визнаємо, що ситуація, яка склалася, не є нормальною, проте я жодного разу не чув і таке питання: «Ну, добре, зараз погано, а що ж завтра?»

До чого я клоню? До того, що робота над Законом про науку, який, здавалося б, націлений на перспективу, мала б початися з головного питання, відповіді на яке я ніде не знаходжу, а саме: яка наука потрібна Україні і в якому обсязі? За що конкретно, а не загалом наше суспільство готове платити і яку ціну. Коли ж ми живемо в умовах фінансової навіть не напруженості – вона нерідко буває й в країнах Заходу, а перманентного колапсу, подібні питання вимагають чіткої відповіді – без демагогічної риторики та скритого лукавства. З одного боку, ми не можемо дозволити собі викидати гроші на вітер, а з іншого, – не треба викликати ілюзії у великої кількості ні в чому не винних науковців якого б віку вони не були. Як відомо, у ринковому суперництві виживає сильніший. Так і тут: хоча сфера фундаментальної науки має триматись на плечах держави, тобто платників податків, займатися такою наукою мають право лише ті, хто справді працює на світовому рівні. При цьому я добре усвідомлюю, що існує триєдина послідовність – наука, технології, інновації. Тільки останні, які є результатом прикладних досліджень, крок за кроком просувають людство у найближче майбутнє, а от фундаментальна наука ні про що таке не піклується, проте, як ми всі прекрасно знаємо, теж працює на майбутнє, але віддалене, і ніхто не знає на скільки. В цьому сенсі вона виключно затратна. Тоді питаю: чи потрібна нам фундаментальна наука взагалі, хоча нескінчене число разів волав лише про неї?

Робити це, тобто ставити подібне питання руба, мене примушують нинішні обставини і відповідальне розуміння того, що моя країна неспроможна утримувати необхідний рівень всіх наявних фундаментальних досліджень, оскільки на це йдуть, бо можуть, лише багаті країни, які мають претензії на світове лідерство і не тільки в науці. Що ще більше спонукає мене до подібних одкровень, так це парадоксальні заклики до академії розвиватися і щось виробляти при тотальному скороченні її бюджету.

І що відповідаємо ми? – «Буде зроблено.»

Коштів же на те, щоб утримувати науку хоча б в НАН України в її сьогоднішньому обсязі, яких було б достатньо, як я собі це уявляю, при нашому житті годі й чекати, або скажу з меншою часткою безвиході – не буде ще дуже довго. Тому ми, як це не важко і боляче, маємо вирішиться і піти на крайні заходи для максимально раціонального використання доступних коштів.

Раціонально – це означає жорстке обмеження кількості підтримуваних інститутів, лабораторій або, що фактично те ж саме, дослідників, і орієнтування лише на справді висококласні колективи, які для своєї діяльності мають отримати і мати умови, близькі до середньосвітових. Крім того, необхідно провести чітке розмежування фундаментальних і прикладних досліджень, для чого, як мені видається, треба було б мати два різних фонди підтримки – Фонд фундаментальних досліджень і Фонд інженерно-технічних розробок і технологій, хоча місію другого можна було б покласти на Держкомітет з науки, як було в СРСР, а фундаментальні дослідження природничого спрямування сконцентрувати в академії, передавши соціогуманітарні науки в університети.

Хочу при цьому пояснити, що ні для нікого не є секретом, що у будь-якій науці існує певний розподіл науковців за внеском в неї та рівнем власних результатів, на, вибачте, хвостах якого працює до 90% дослідників, які вважаються начебто середняками, але, насправді, є кваліфікованими фахівцями, що займаються рутинною, але дуже необхідною науковою роботою. Під стягами скорочення різко рубити відповідні хвости, залишаючи лише лідерів, дуже небезпечно, бо тоді не буде середовища, що розуміє і втілює у життя оригінальні ідеї лідерів. Проте саме така оптимізація пропонується МОН, коли має скорочуватися все і вся, хоча мова може йти лише про підняття висоти максимуму при зменшенні інтегралу функції розподілу із збереженням її хвостів. У нас же, як мені здається, впав саме максимум.

Прекрасно розумію, який шквал критики і заперечень викличуть подібні міркування, але в іншому разі, нічого не змінивши, ми тим самим погодимось на існуючий рівень загального рівного жебрацтва, коли фундаментальна наука зникатиме, причому доволі швидко. І особливо прикрим є усвідомлення, що шкодувати з приводу такої втрати будемо тільки ми, а решта населення країни цього, на жаль, просто не помітить. Останнє, вибачте, навіть не метафора…

Я також уявляю, скільки людей може бути болісно зачеплені будь-якими не віртуальними змінами, бо ніхто не може заперечити, що вітчизняна наука, а мова по суті знову йде про НАН України – це місце щільного зосередження тисяч грамотних осіб, що мають нехай не достатньо комфортабельне й багате, але, тим не менш, стерпне існування, з яким, та й то не без певного невдоволення, миряться лише літні особи.

Не буде зайвим ще раз сказати, чому я вирішив розпочати подібний обмін думками, хоча мене на нього ніхто не уповноважував. При цьому висловлене мною легко віднести до наївності. Натомість, треба ж колись зрозуміти причини, чому ми опинились у такому незавидному стані і як з нього виходити. Мене, зізнаюсь, зараз більше бентежить, а чи все правильно робимо саме ми або що не зробили, хоча мали б зробити. Те, що ми теж маємо щось вдіяти, для мене очевидно, а от що – це питання. Нагадаю з цього приводу слова Марка Твена: «Ніколи не помилишся, якщо зробиш правильно». З іншого боку, як відомо, «не помиляється той, хто нічого не робить». І якщо спиратися на другий вислів, то ми не зробили жодної помилки.

Не схаменувшись, не робитимемо й надалі!

Тому що, і я це прекрасно розумію, що якщо мої слова розцінювати як закиди до академії, то вони жодним чином не зможуть позначатися на наступному твердженні: хочу я того або ні, будь-яка її неупереджена оцінка зведеться лише до наперед очевидного факту – НАН України є і залишається найсильнішою і, по великому рахунку, єдиною науковою організацією країни. Проте хотів би знову зробити поправку: збереження організму можливе лише за умови його розвитку, що, у свою чергу, неможливо без змін.

Вони назріли і необхідні, ми мусимо щось робити, бо так звана страусова політика ще нікого не врятувала. Але – знову але! – не треба водночас забувати, що історія не простить тим, хто на них піде, жодної дії, якщо в країні не буде збережена наука. Більше того, поняття Національна академія і наука близькі, але не тотожні, і як віз безглуздо ставити попереду коня, так і наука, як на мене, все ж важливіша за академію.

Тому вважаю за необхідне поставити перед собою і вами іншу групу питань – ще більш принципових і складних: навіщо взагалі потрібна академія? Які її задачі і функції? Яку роль вона відіграє у науковому процесі? Академія це вся академічна наукова спільнота, що визначає прогрес, чи товариство експертів, чи клуб для заслужених корифеїв, які мають оговорені шану і гроші?

Можна сказати, що відповіді містяться у Статуті НАН України, але тоді чи відповідає він реаліям, коли академія, будемо чесними, занепадає? І хто сформулював зобов’язання держави перед нами? Адже утримання такої кількості науковців проблема зовсім не розвитку науки, а соціальна.

Якщо хто-небудь з присутніх запідозрить, що я хоч на йоту проти академії, будь-ласка заспокойтесь, такого у мене нема не тільки в словах, а й у потаємних думках. Нехай це звучить пафосно – я і, слава Господу, не тільки я – патріот академії. Єдине, що я хочу донести до слухачів або тих, хто опікується академічними справами через написання законів, що можна піти на будь-яку реформу, яка поліпшить в країні реальні умови для існування людей, які роблять світову науку. А остання, принаймні іншого ми не знаємо, має у нас для себе лише один притулок – провідні установи академії. Отже, питання «бути чи не бути» і для академії, і для науки не пусті слова. Держава стараннями своїх очільників, а також функціонерів з МОН буде щось робити і вже робить, просуваючи в життя засади нового Закону про науку, який, що я намагався й обґрунтувати, не розв’язує важливі питання, поставлені вище, і зводить все до організаційних заходів. Вони важливі, але, на моє власне уявлення, не можуть бути першочерговими.

Навіщо, скажіть, втрачати час на поліпшення процедур замість прийняття конкретної програми структурної реорганізації з чітко встановленими термінами виконання. Тому, дозвольте висловити ряд пропозицій, добре розуміючи, що спроба може бути невдалою.

Наприклад, чому Закон, який спрямований на підняття престижу науки, не містить тверджень, що без візи Національної академії Уряд не може прийняти жодного серйозного рішення. Чому на вищу наукову організацію країни не покладено обов’язковий науковий супровід стратегії модернізації країни, а вона не визначена як лідер у розробці науково-технічної політики, і не зобов’язана розробити програму економічного і технологічного розвитку.

А якщо так, тоді що маємо робити ми самі? Після довгих роздумів і, намагаючись бути якомога обережнішим, я прийшов до висловленої думки, що поправити стан науки і вивести її хоча б на мінімально прийнятний рівень можна було б лише значним скороченням чисельності інститутів. Навіть, зробивши такий рішучий крок, стабільне фінансування певна кількість інститутів, може, навіть, їх більшість, має добувати на конкурсах або, кажучи прямо, заробляти, ставши цікавими для підприємств будь-якої форми власності, коли вони відчують комфорт від запровадження інноваційних розробок. Певною мірою, це зменшить або прибере згадану вище жорстку централізацію розподілу коштів. І лише відносно дуже невелика кількість академічних установ, об’єднаних у Національні дослідницькі центри з певних фундаментальних дисциплін і знову ж таки досить обмеженим штатом постійних співробітників, могла б отримувати базове фінансування прямо з бюджету, але й вимоги до них мають бути, образно кажучи, «гамбурзькі». Статус центра при цьому може, зокрема, надаватися установам-лідерам, кращим у своїй галузі, щоб держава мала всі підстави витрачати на них бюджетні кошти.

Чи є така стратегія в цілому правильною, звичайно, судити не берусь. І такий, і інші варіанти треба обговорювати. В рамках такого розвитку подій паралельно можна було б створити низку інститутів – особливо гуманітарного профілю – при університетах. В обох варіантах і Міністерство освіти і науки, і Національна академія мали б всіляко сприяти і центрам, і інститутам знайти своє місце. Більше того, як пропонується, для роботи в умовах приватного характеру більшості підприємств роботу центрів, спрямованих на вирішення конкретних проблем легше організувати, координувати, а якщо треба – змінювати. Реструктуризація простіше уживеться з децентралізацією.

Іншого шляху для порятунку і подальшого розвитку науки, я в українських реаліях, запропонувати наразі не можу.

Щоб закінчити з цим суперечливим, але принциповим питанням, вкотре підкреслю: задачею фундаментальною науки є не хай-тек і не виробництво, які приносять прибуток і які є справою бізнесу. На мій розсуд, не можна також судити про ефективність академії, виходячи з її прикладних розробок або їхнього застосування. Тим не менш, зауважу, що при розподілі грантового фінансування на Заході чільне місце, зазвичай, посідає нове знання, а не комерційно-прикладна привабливість заявки. І в моєму уявленні справа фундаментальної науки – саме накопичення знань, чим, насамперед, і мала б опікуватись академія, головний біль якої – це пряма підтримка діяльності установ, що працюють за найвищими світовими стандартами; підвищення і осучаснення вищої освіти, чого в своїй масі вузівські викладачі, при всій повазі до них, забезпечити не можуть; бережне, буквально материнське, ставлення до навченої молоді, яка є найкоштовнішою «корисною копалиною» нашої родючої землі. Врешті решт, наука – це відкриття нових сутностей та взаємозв’язків між ними, і найбільша їхня цінність не у застосуваннях, важливість яких заперечувати неможливо, а у розвитку людського інтелекту, що лише завдяки пізнанню є надійною і по суті єдиною запорукою науково-технічної еволюції. Мабуть, сказане можна назвати ідеалізмом, але саме такими мені видаються цінності, які має нести і просувати у суспільство академія.

 

Я хочу звернути вашу увагу на те, хто ми тепер, після минулорічного неоднорідного по установах 14-ти відсоткового середнього скорочення.

В цьому зменшеному складі ми надрукували 2165 статей, що дає вельми пристойну середню цифру – 1 стаття на співробітника за рік.

Навіть якщо тепер врахувати лише статті у закордонних виданнях, яких 1210, то середня цифра на науковця – 0.57 теж не є поганою.

Далі показані вікові статистичні дані. Як і зазначалося вище, ситуація досить тривожна і розв’язати її силами тільки академії, на мій погляд, неможливо.

Подивіться на таку форму нашої роботи, як написання монографій, виданих нашими інститутами. Їхня сумарна кількість доволі стабільна. Видно, також, що деякі інститути непогано ведуть цю роботу, але далеко не всі.

Коротко про захисти. В деяких Інститутах, і їх більше половини, взагалі не було докторських захистів, що спостерігається впродовж вже довгого часу. Що стосується кандидатських, то ситуація трохи краща, але у третині інститутів не було й таких захистів. У звітному році – таких 5. При цьому ми маємо установи, де захистів не було взагалі, або за останні 3-5 років був лише 1. Якщо дійде до суворих перевірок, то виправдати існування таких установ буде, боюсь, надзвичайно важко.

Далі - комплексні перевірки, які ми досить регулярно проводимо.

При цьому комісії мають цікавитись не тільки поточною роботою, в якому стані підготовка резерву. Що стосується організації перевірок, то хотів також ще раз наголосити, що Президія затвердила Методику перевірки установ, яка певною мірою спирається на досвід Товариства Лейбніца з Німеччини. Я не буду на ній зупинятися. Скажу лише, що першою установою, яка за цією Методикою перевірялася у червні 2016 року, був саме Інститут теоретичної фізики. Перевірка пройшла успішно і забрала три робочих дні.

Отже, інститути, заплановані на поточний рік також мають перевірятися по-новому, але це має бути підготовлено.

Дозвольте дуже стисло зупинитися на співпраці з вищими навчальними закладами. Якщо характеризувати цю співпрацю в цілому, то я можу стверджувати, що вона відбувається у нормальному робочому режимі. По- перше, для МОН України навчальна робота є, безумовно, пріоритетною. І тут можу засвідчити, що у відділенні майже немає інституту, провідні співробітники якого не приймають участь саме у навчанні студентів. Впевнений, ми могли б прийняти більшу кількість студентів, якби було на те їх бажання. На жаль, можу сам засвідчити, що в останні роки далеко не завжди пропозиція студентові піти на практику до тієї чи іншої нашої установи, принаймні київської, зустрічає позитивний відгук. Причини загальновідомі і деякі називалися вище.

По-друге, Міністерство освіти і науки і Національна академія не припиняють пошук форм виховання фахівців сучасного рівня, що, зокрема, можна бачити з Угод щодо спільних центрів магістерської підготовки, які призвані готувати вчених і інженерів для високотехнологічних галузей нашої держави. При цьому треба наголосити, що подібні Центри створені фізичним факультетом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і Інститутом теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України, а також НАН України і НТУУ «КПІ». Тепер же зроблено принципово новий крок і на базі київського відділення МФТІ спільною Угодою МОН і НАН України, а тепер вже й Постановою Кабміну створено Академічний університет, і ми сподіваємось на його плідну роботу на чолі з О.А. Кордюком. 

 

Задам тепер питання, а чи є недоліки у роботі Бюро? Мені здається, що нам, як і раніше, все ще не вистачає публічності, ми мало або недостатньо рекламуємо наші досягнення у СМІ та Інтернеті, а також академічних виданнях. У той же час, з’явилися молоді активні фізики, які вже відомі фейсбуковій тусовці саме як коментатори наукових справ і в академії, і ширше – в країні. Це, безумовно, добре. Активізувалася Рада молодих вчених, на яких ми також покладаємо наші надії.

Не перший рік не дуже інформативно виглядає сайт відділення, про що я весь час тверджу, але зрушити питання не можу. Нарешті, не завжди досконало виглядають сайти деяких наших інститутів в аспекті своєчасного їх оновлення, пропаганди своїх результатів та їх просування у суспільство. Багато з нас буває за кордоном і, напевно, знає, скільки часу і сил тратять наші іноземні колеги на піарівські акції – що рахують, що вимірюють, на яких приладах, що сподіваються отримати, чи може це бути застосовано, навіть які комп’ютери використовують для розрахунків, і, маю сказати, часто це виглядає цікаво і привабливо.

Можливо, для цього вдасться хоч трохи використати наступний “Фестиваль науки”, який готується до проведення.

 

Уважний слухач помітив, що я не торкнувся конкретного фінансового стану наших установ, хоча багато говорив про академію. Звичайно, я це зробив свідомо, щоб не забирати час. Справа в тому, що у цьому питанні не тільки не відбувається яких-небудь суттєвих зсувів, а навпаки, як я зазначав, фінансування, точніше недофінансування досягло критичної межі, коли можна ставити питання щодо реалізації планів розвалу цілої галузі – галузі, яка визначає життя і рівень будь-якої держави.

Що ж до перспектив, то як гарних я їх не бачу. А щоб зрозуміти що робити, можна скористатися прикладом Роберта Макнамари. Коли у 1961 році він став міністром оборони США, то у Конгресі заявив, що перед тим, як щось робити, треба визначити, чого ми хочемо, і головною ціллю нації назвав лідерство США. Головна ціль була розбита на підцілі – лідерство в обороні, науці, культурі, рівні життя тощо. І в цій системі координат вибудовувалися всі пріоритети та планувалися дії. Хочете знати, якими вони були у науці? Доповідаю: 1) повна свобода творчості; 2) здійснення керування наукою тільки самими вченими; 3) зобов’язання держави стосовно належної підтримки наукової сфери. Наслідки того давнього цілепокладання ми спостерігаємо сьогодні: у Сполучених штатах свобода наукових досліджень і повага до вчених, а не наближення науки до життя, є базисними принципами, які обумовлюють існування найбільш передової сучасної науки, а також технологічний та інноваційний прогрес цієї найпотужнішої у світі держави. Нагадаю, що принцип академічної свободи був сформульований у Західній Європі три століття тому як неухильна і захищена від будь-якого свавілля світської або церковної влади умова успішного розвитку наукових досліджень.

Чи є щось подібне у новому Законі? Ні, він не визначає головні цілі, пріоритетну роль і належне місце науки в державі, а також ресурси, за рахунок яких вони можуть бути досягнуті. Скажімо, хоче держава Нобелівські премії, треба все кинути на фундаментальну науку, успішних застосувань – тоді у прикладну.

На цьому дозвольте закінчити свій виступ, в якому зробив спробу торкнутися лише загальних питань нашого життя. Хотілося б, щоб виступаючі доповнили мене, а головне висловили зауваження, критику і пропозиції, які б ми могли врахувати у подальшій діяльності. Зрозуміло, що Бюро не все спроможне зробити, але, безумовно, резервів для покращення роботи не може не бути.

І останнє: ми вступаємо у ювілейний період, коли майже вся поточна робота академії концентруватиметься навколо підготовки до визначної події наступного року – її 100-річчя. Мабуть, не в останню чергу, від нас залежатиме, у якому складі, якій формі і з якими досягненнями ми до нього підійдемо. Будемо, як кажуть, сподіватися на Бога, але й самі не плошатимемо…

 

Повний текст:

http://www.nas.gov.ua/text/pdfNews/academician_Loktiev_report_2016_physics_astronomy_NASU_department_activity.pdf

 

 

21 квітня 2017 року

в актовому залі головного корпусу ФМІ НАНУ

відбулося засідання семінару

“Проблеми технічної діагностики та дистанційного зондування”,

на якому виступив

д.ф.-м.н., зав. відділу №1 “Фізичних основ діагностики матеріалів” 

ФМІ НАН України

 

КУРИЛЯК Дозислав Богданович

щодо відкриття нової теми відомчого замовлення НАН України на 2018-2020рр.

“ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЗОНАНСНОГО РОЗСІЯННЯ ХВИЛЬ ТА 

РОЗВИТОК МЕТОДІВ РОЗВ’ЯЗУВАННЯ ОБЕРНЕНИХ ЗАДАЧ

ДЛЯ ДІАГНОСТУВАННЯ МАТЕРІАЛІВ"

 

Керівник семінару:

академік НАН України Назарчук З.Т.

<< Назад ... 2 ... 4 ... 6 ... 8 ... 10 ... 12 ... 14 ... 16 ... 18 ... 20 ... 22 ... 24 ... 26 ... 28 ... 30 ... 32 ... 34 ... 36 ... 38 ... 40 ... 42 ... 44 ... 46 ... 48 ... 50 ... 52 ... 54 ... 56 ... 58 ... 60 ... 62 ... 64 ... 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 ... 87 ... 89 ... 91 ... 93 ... 95 ... 97 ... 99 ... 101 ... 103 ... Вперед >>